Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

тілом згодувалася,

Як руськов крівлев напувалася,

Як руська шаблюка все її вітала,

Як кривим зубом серце добувала,

В пущі вигідненько на нічліг стелила,

В воду під могилу спати кладовила».

І знов згомонить ти нишком, мило-немно,

Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,

І луну розпустить ген-ген долинами,

І гомоном шибне ген-ген дубровами,

Ні то комусь-то десь там повідає,

Як-то колись-то красою засяє,

Як при Чорнім морі

Себе заквітчає,

В степах на просторі

Весело заграє,

Як в водах-Дніпрі

Змиєсь, прибереся,

Легеньким крильцем

На Дністр занесеся,

В тихенькім Дністрі

Собі прилягнеся,

Крилоньками сплесне,

Стрясе, злопотить,

Під небо, до сонця

Ген-ген полетить,

Під небом, край сонця

Сонічком повисне:

І буде літати,

І буде співати,

І о руській славі

Скрізь світу казати!

Іван Вагилевич

(1811–1866)

Народився в родині священика у с Торішній Ясен, біля Калуша на Прикарпатті. Закінчив університет у Львові. Захоплювався етнографією, історією та археологією, листувався з багатьма ученими-славістами і фольклористами. У «Русалці Дністровій» опублікував наукові розвідки та художні твори. Через те, як і інші члени «Руської трійці», опинився під наглядом поліції і після закінчення навчання в 1838 р. довгий час був безробітним.

З 1846-го по 1848 р. І. Вагилевич був священиком у с. Нестаничах на Золочівщині. У 1848 р. покинув парафію і став редактором газети «Дневник руський», яка на 9-му номері припинила своє існування. Консисторія відмовилась дати йому знову парафію, і Вагилевич залишився без роботи та засобів для утримання сім'ї.

У 1851 р. Вагилевичу пощастило влаштуватись на роботу в бібліотеці Оссолінських у Львові, та через 9 місяців його було звільнено. Позбавлений постійної роботи, І. Вагилевич близько десяти років змушений був задовольнятися випадковими заробітками.

З 1838 р. і до кінця життя виступав в основному як учений. Помер у Львові.

МАДЕЙ

На високій Чорногорі

Буйні вітри віють,

На зеленій полонині

Сірі вовки виють;

Тисяч коней вороненьких

В байраках ірзає,

Тисяч гарних легіників

Коників сідлає.

А ватажко сивий Мадей

Зморщив густі брови,

Чорні очі заблищали

та жаждою крови.

Поверх коней яснобарві

Прапори сіяли,

Байраками і дебрами

Ратища мелькали.

* * *

Мрачно, скучно по майдані,

Пітьма ся чорніє,

Огні горять по шалашах,

Легкий вітер віє.

Мадей велів чатувати

Густою дебрею;

Гомін далеко клекоче:

«Вертаймо, Мадею!

З верх Бескида глухий дубот

Бором ся шибає,

Тьмою-вихром ідуть угри,

Дебр ся улягає».

«Ніт вертаться сив Мадею

З соромом додому,

Глухов пущев, темнов ночев

Блудити по лому;

З безчесними оченьками

Ясне сонце зріти,

З безчесними губоньками

Богу ся молити.

Кіньми зорю долиноньку,

Засію стрілами,

Переломлю вражі тучі,

Проллю кров ріками!»

Та вже, сива бородонько,

Не тобі ся бити,

Під зеленов муравоньков

В деревищі гнити.

Не тобі вже сиру землю

Тулами стелити,

Не тобі вже вражу кровцю

Ратищем точити.

* * *

Трублять роги зубровії,

Сумно коні рзають,

Шумлять тучі срібних стрілок,

Та мечі бряжчають.

А з байрака летить шпарко

Острое ратище,

Заточився під Мадеєм

Кінь на колодище…

Люто кликне сивий Мадей,

А дебр заклекоче,

Вовком вержесь в вражі тучі,

Зубми заскрегоче.

Куда мелькне ясним мечем —

Кров рікою точить,

Куда ратищем засвище —

Кінь їздця волочить.

І рев лютий, мрак темнійший

По сирім майдані…

Дзвонять коні, бряжчать мечі,

Тьм'ють стріли калені.

А з Мадея дев'ять стрілок

Ссуть кровцю теплую,

З білих грудей три ратища

Влекуться землею.

Сивий Мадей утомився,

І ноженьки мліють,

З слідів кровця виступає,

Груди ся чорніють.

Вже ж за шию ужевками

К мажі прив'язаний,

За рученьки і ніженьки

Вкований в кайдани.

* * *

Вилетіла зозуленька,

Сіла на тополі,

Закувала жалібненько:

«Мадей у неволі!»

«Ой, зозуле сивенькая,

Не кувай сумненько,

Не задавай серцю туги —

Й так мені тяженько!

Ноги залізо зриває

І в руки ся в'їло,

Кровцьов груди обкипіли,

Тіло почорніло.

Мої друга білогруді

В Бескидах дрімають,

А ворони чорні крячуть,

Кровцю попивають!

Моїх вірних легіників

Кості ся біліють,

Сірі вовки стікаються,

Трупи рвуть і виють!

Ой полети, куваючи,

За темненькі звори,

На зеленій левадоньці

Біліються двори.

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали,

Лише мене на весілє

На силу призвали;

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили».

Яків Головацький

(20.10.1814 – 13.05.1888, Вільнюс)

Народився в с Чепелі на Золочівщині в родині священика. Навчався в університеті у Львові. Збираючи пісні, описуючи мову і побут народу, він обійшов пішки Галичину, Закарпаття, бував на Буковині і в Угорщині.